Притча

Якось через відчинене вікно влізла у хату Змія. Дивиться, а на ліжку лежить собі Чоловік: чи то спить, чи то відпочиває, а може, і неживий, бо не рухається і не робить гвалту від такого непрошеного гостя.

Роздратувало це Змію, звикла, що всі її бояться. Вирішила вона покарати його. Влізла на ліжко, повзе по ногах, по животі й тільки чекає, щоб той ворухнувся. А Чоловік як лежав, так і лежить, не рухається, очей не розплющує, не звертає на неї уваги.

— Ти що — помер? Неживий? Чому не боронишся? — запитує Змія. — Я ж можу вкусити тебе, помреш ні за цапову душу, —

каже до нього Змія, піднявши високо голову.

А чолов'яга як лежав, так і лежить, не рухається, очей не розплющує, але відповідає їй:

— Ой, настрашила ти мене дуже. Подумаєш, вкусиш — і я помру! А якщо я вже мертвий, тільки можу говорити. От лежу тут на ліжку самотиною, аж жити мені не хочеться. Велику користь для мене зробиш, коли вкусиш, легше стане моїй душі, зійду з цього тяжкого світу. Отож, не боюся я тебе.

Змія розгубилася на таку мову, не знала, що й відповісти. А Чоловік як лежав на ліжку, ніби мрець, так і лежить.

— А з другого боку, — веде далі Чоловік, — яка тобі користь із того, що ти мене вкусиш? От вкусиш, і я помру. Пусткою стане хата. Не будеш мати до кого у вікна залазити, кого лякати. Сама будеш повзати по цьому світу, поки тебе хтось рискалем не порубає. А зараз тут є я, можу молоком пригостити. Так що з твого укусу користі для тебе ніякої. А якщо хочеш просто випустити отруту, яка застоялася, то он там на лаві мисочка є, виплюни її туди. А я тою отрутою буду людей лікувати, вони будуть приносити за це молоко, і ти будеш його пити.

Подумала, подумала Змія, потім сповзла з Чоловіка, наблизилась до мисочки, вицідила отруту і зникла з хати. А на другий день приповзла молочка попити.

Так тепер двоє і живуть — Чоловік і Змія. Приповзе Змія, вицідить отруту, потім п'є свіже молоко.

Отож, перш, ніж когось вкусити, подумай, чи не нашкодиш собі?