Казка

Жили-були собі дід і баба. Не було в них ні дітей, ні онуків.Мали лишень стару хату, а в ній — ні зернятка, ні крихти. Остання курка здохла давно, вже й не пам’ятають коли. Лежала баба на печі і щодня виганяла діда з хати, аби йшов та щось знайшов поїсти. А коли дід повертався з порожніми руками, завжди сварила його.

Одного разу сидів дід на лаві і відганяв від себе комарів. Набридло йому сидіти і махати прутиком, жбурнув його подалі від себе. Полетів прутик і встромився у землю.

Полягали дід з бабою спати голодні, злі. Вранці прокинувся дід, вийшов у двір, глип — а на тому місці, де упала гілочка, виросло невеличке деревце, а на ньому — кілька яблук.

Зрадів дід, зірвав яблука і відніс бабі. З’їла баба яблука, але й далі незадоволена: «Краще були б грушки».

Походив дід по подвір’ю, знайшов гілочку груші, надрізав її і прив’язав до стовбура.

Знову полягали спати, а на ранок на дереві вже росли і грушки. Зірвав їх дід, відніс бабі. З’їла баба грушки, але незадоволена лишилась. «Хочу слив», — сказала вона.

Ходив дід, ходив, поки не знайшов гілку від сливи, зробив те саме, що і з попередньою гілочкою, та й ліг спати.

На ранок на дереві з’явились і сливи. Зірвав він їх, відніс бабі. Та з’їла і каже: «Я ще не їла винограду».

Замислився дід, пішов шукати виноградну лозу. Насилу знайшов та й прищепив її до деревця.

На ранок на дереві висіло кілька грон винограду. Дід зрадів, зірвав і відніс бабі, а та каже: «Тепер їсти маємо що, от одягу б ще».

Тут дід замислився так, що аж голова заболіла. Ходив довго туди-сюди, не знав, що шукати. Ото й узяв кілька стеблинок льону і прищепив до дерева.

Зранку на дереві вже були кущі льону. Зрадів дід. Зірвав льон, висушив, вимочив, вибив, зсукав і виткав полотно. Відніс бабі, сподіваючись, що цього разу вона буде задоволена. Баба подивилась на полотно і каже:

«Все у нас є, а от корови немає».

Довго міркував дід, не знаючи, до чого взятися. Думав-думав, а потім прив’язав до дерева старий коров’ячий ланцюг і ліг спати.

Зранку прокинувся, бачить — коло дерева стоїть корова і їсть траву.

Надоїв дід молока, відніс бабі і вже хотів виходити з хати, сподіваючись, що він зробив усе можливе і неможливе. А баба йому вслід: «А тобі не здається, що наша хата ось-ось розвалиться? Треба нову хату».

Та дід не переживав і довго не думав. Узяв дошку від хати, яка згнила, і прив’язав її між гілками дерева.

Знову полягали спати. А на ранок, коли дід вийшов зі старої хати, побачив на тому місці, де росло деревце, нову гарну хату. А деревця вже не було, зламала хата його.

Прийшов дід до баби і каже, що має вона те, що хотіла, тільки більше вона уже нічого не буде мати. Аж тут баба запитала діда, як він це робив і чому вже нічого не буде. Дід розповів, як він прищеплював до деревця різні гілочки, предмети. А тепер дерева вже нема. Баба тоді питає, чи не можна ще до чогось прищепити? А дід відповів їй:

«Можна. Наприклад, до твоєї голови».

Та баба на це не погодилась.