Якось вранці прокинулась паркетна дошка без настрою і пробурмотіла:

- Лежиш тут прибита і стиснута з усіх боків, як той камінь у фундаменті. Ні тобі потягнутися, ні розправитися. Хіба що рипнеш.

З усіх боків лежали припасовані, такі ж як і вона, дошки і мовчки слухали. А вона з гіркотою подумала:”Немає тут з ким по-людськи поговорити, відкрити душу. Можуть лежати роками і мовчати. Всі підібрані одного розміру, ніхто не висувається.”

Поміркувавши так, вона звернулася до однієї з сусідок:

- Тобі не остогидло отак роками лежати ? Ні тобі поваги, ні свободи. А топчуть усі, хто хоче.

- А чого б ти хотіла? – запитала сусідка незворушно.

- Щоб з мене зробили щось цікаве і гарне.

- Тепер уже нічого не повернеш, раніше треба було про це думати, коли підлогу стелили.

- Може ти хочеш, щоб тебе в музей поставили? – не витримала і втрутилась у розмову дошка, яка любила всюди пхати свої скалки.

- Не обов’язково в музей. Можна у школу чи в магазин – усе ж веселіше.

- У школі зламають, а в магазині як не вкрадуть, то попсують. Це всім відомо, - докинула балакуча дошка.

- А давайте порозсихаємось! Дивись і підлогу розберуть, та й, можливо. Щось цінне з нас зроблять, - далі вигадувала незадоволена своїм життям дошка.

- Нічого з того не вийде, подруженько, - заспокоїла її сусідка, - якщо розсохнешся, то викинуть тебе на вулицю, можливо, і спалять, як непотріб

- А я задоволена своїм життям, мовила інша дошка.

- По-перше, я рівненька і полірована, а не яка-небудь покручена штахетина в паркані – хто захоче, той і вирве. По-друге, мене пастують і натирають щодня. Та й брудними ногами ніхто не посміє на мене ступити. Чого ж мені скаржитися на долю advising.wisc.edu?

- Правда, правда! - підтримали її інші. - І люди нами милуються. Кожен хотів би мати вдома таку паркетну підлогу.

- Ой, сумно мені з вами! Всі ви тут правильні і порядні… Цього не можна, те не потрібне, а того боїтесь… Ну, давайте придумаємо, щоб хоч на сьогодні якось розважитись. Давайте рипіти, коли до кімнати входитиме погана людина. Тільки ви підтримуйте у цій грі!

Першою до кімнати увійшла прибиральниця в відром і щіткою. Як же було рипіти на неї, коли вона кожного дня мила їх, натирала, пастувала? Згодом увійшла молодиця з нафарбованими губами. Секретарка. Вона була у черевиках на високих і тонких каблуках, які робили всюди по підлозі маленькі вм’ятини. Ця дама курила, ховаючись від директора, і попіл струшувала на підлогу. Тому зарипіли всі разом. Секретарка спочатку здивувалась, а потім вирішила про все розповісти директорові, щоб той ужив заходів.

Увійшов директор. Потроху почала збиратись черга у приймальні. Спочатку зайшов заступник директора, який завжди кричав на всіх, виходячи з кабінету шефа. Дізнавшись, що шеф зайнятий, сів у крісло. Поки дійшов до нього, паркет заскрипів так, що він мусив іти навшпиньки. Зайшов прохач. Але той ступав так легко і тихо, що дошки майже не відчули кроків і тому промовчали.

Нарешті вбіг водій директора. Ні з ким не привітавшись, повідомив, що привіз усе те, що просили директор і секретарка. Дошки заскрипіли, але ненадовго, бо водій зиркнув на підлогу і сказав:

- Вся підлога, як підлога, рівна і гладенька. А ось ця дошка нікчемна,- і притиснув каблуком саме ту, яка більше за всіх рипіла.

- Треба її замінити іншою, - мовила нервово секретарка.

Відтоді всі дощечки лежали тихо і поштиво. І вередуна перебудувалася. Хвалить своє місце в підлозі.