Чимало жило в одному лісі звірини. Стадами і сім'ями блукали вони туди-сюди в пошуках їжи. 1 була серед них одна Козуля і звичайний Кабак.

Але кожний з них мав на відміну під інших норовистий характер. Козуля пасеться, пасеться на галявині, потім брикне, вскочить і поскаче кудись у чужий бір на здиву¬вання усього сімейства. Кабан теж рис землю, як усі, шукаючи смачних корінців, та раптом візьме ударить іклом об стовбур дерева. Просто так. Всі звичайно здивовані, але що поробиш — у сім'ї не без дивака.

Та не довго вони кожний у пласкому стаді дивували своїм дурним характером. Якось одного разу, ніби змовившись, зірвались зі свого місця і подались у далекий ліс.

Побігли, то й побігли. Погуляють, побісяться і повер¬нуться, так думали їхні родичі.

Біжуть собі кожний окремо, не підозрюючи, що доля таких обов'язково зводить до купи. Так і зустрілись на перехресті стежок у чужому лісі. Зустрілись і здивува¬лись, бо багато спільного виявилось у них, хоч були з різного роду-племені. Обнюхавшись, здружились і почали жити разом.

— Не цікаво мені у своєму стаді жити, — мовила Козуля. — Куди всі, туди і тебе пхають. Все однаково. Тільки щось спробую, зразу ж: те не їж, те не можна. Хочу кудись побігти, подивитись на світ, ні! Не можна, всі мусять чомусь ходити разом, стадом.

А Кабан у свою чергу розповів про своє нелегке життя серед кабанячого роду.

- Я вже не кажу про нашу несмачну їжу. Поки її вириєш з землі, півполя треба прорити. А щоб познайомитись з кимось — не смій, тільки з свого роду можна. Ніби десь такий закон написаний. А свині, знаєш, як часом пахнуть?

— Та й в нас такі ж порядки, — додала Козуля.

— Ти — не то що наші кабанихи. Струнка, гладка.

— А ти, мабуть, найсильніший у своєму стаді? Тебе бояться навіть люди!

Минув день, тиждень. Іділія. Живуть сім'єю.

Правда, поки Козуля зривала з куща ягоди, Кабан теж пнувся з'їсти, але не міг дотягнутися, нервувався, Козуля підсміхується. Він вириє з землі пахучий корінець, вона фиркає, мовляв, як ти можеш їсти таку гидоту. Посваряться, помиряться. Вона любить чистоту, свіжу воду, за яку згідна півдня бігати, він же радий засунути рило у калабаню, щоб збити спрагу. Хоч який сильний, але за цілий день набігається за нею так, що вже не тільки до любові, а й на балачки сил не вистачає.

От минула осінь. Наближалася зима. На зиму кожний готується по-своєму, як вчили батьки. Кабан почав шукати густі зарості з сухим листям, готуючи місце для теплого зимування.

Козуля бігає, мічеться, не знаходячи собі місця, бо місця особливого їй не потрібно. Природно вона і зимою може бігати по глибоких снігах, не перемерзаючи в ноги.

Набридли один одному скоро, але тримались поки що разом, та й дітись нікуди, поруч — нікого.

Чим довше жили, тим частіше сварились. Такі характери нестерпні.

Козуля фиркнула і пострибала кудись до чогось нового. Кабан, змучений розбратом, що мав за це коротке життя з Козулею, нікуди вже не хотів бігти, хотів лише спокою.

Все було б добре, якби можно було все повернути на місце. Козулю десь по дорозі роздерли голодні вовки. А Кабан ледь перезимував зиму, схуд до кісток. Якби не знайшли його кабани, не було б і його живим.

Нічим напевно не здивувала вас ця байка, якби не було серед нас чимало таких козуль і кабанів.