Уже тиждень, як я не можу звикнути до цього снігу. Може, тому, що знаходжусь у селі, та ще й у горах. А сніг тут, як відомо, зовсім інший...

У місті він не встигне випасти, як його витопче, забруднить натовп людей, розмелять і відшліфують колеса автомашин та тролейбусів. І тільки тоді, коли він стає загрозою для людей і через нього падають і ламають собі кістки, аж тоді на нього звертають увагу, і розуміють, що настала зима. Тільки на верхівках дерев і дахах будинків можна бачити ще довгий час незабруднений і чистий сніг. А взагалі, у місті ніколи звертати на нього уваги: напружене і бурхливе життя...

Тут, у горах, усе не так. Блукай, ні про що не думаючи, і милуйся снігом скільки хочеш, поки очі не заболять. Навкруги стільки снігу, що вистачило б для міста на кілька зим. Тільки протоптані стежки з'єднують будинки і людей між собою. Тут сніг буває різний. Вранці шорсткий, колючий, вкритий твердою кірочкою, наче скляною плівкою. Вдень і вночі виблискує так, ніби допомагає сонцю та місяцю освітлювати невеличке село, заховане у горах. А до полудня він розмокає, розпливається, як холодна каша, від якої взуття швидко розмокає. Потім настає вечір. Повітря охолоджується. Запинаєшся на всі замки, ґудзики, насуваєш на вуха шапку. А сніг знову міняється. Твої сліди застигають і залишаються надовго, до наступного дня, поки їх не розтопить зимове сонце і хтось на твоєму місці не залишить новий, свій слід. Ці сліди нікого не тішать, — лише викручують стопи, намагаючись направити їх у попередні.

Каблуком розгрібаю сніг, намагаючись знайти під ним минулорічний. Хочеться ще раз подивитися на нього і згадати, яким він був тоді prix du cialis en pharmacie en france. Він темний і твердий, крихкий, як лід. Уже не вабить. Невже це той сніг, який так допов¬нював наше щастя? Він так змінився. Можливо, і я разом з ним став іншим.

Минулого разу все було не так — і сніг, і гори, і село. Ми були тут разом з нею. Лише кілька днів, а спогади залишилися на рік, а, може, й назавжди.

Якими прекрасними були і сніг, і небесний звід, і вона. І якими ми тоді були щасливими!

Всі ці дні сніг постійно виблискував під сонячним промінням. Він був пухнастий і м'який. На ньому можна було навіть спати.

Я досі згадую її гарячі поцілунки на холодному вітерці, зоряне чисте небо, сосни і гори навкруги. Ніхто не підглядав за нами, не тривожив, ніхто нікому наступного дня нічого про нас не розповідав.

Потім ми роз'їхались по домівках. Настала нова зима. Запанував холод і в наших стосунках.

І от я знову тут. Може тому, щоб ще раз згадати ті часи. А, може, щоб — раптом — зустріти її? Нехай випадково чи навмисне — аби тільки зустріти!