У лісовій хащі зібралися звірі на нараду. Довго точилися дебати. Нарешті вирішили, що такдалі жити неможна. Не ножна, щоб хтось когось з'їдав, ображав чи ошукував.

Вирішили розійтись кожен зі своєю родиною і оселитись і окремими стадами, не заважаючи один одному. Зайці — ні одній галявині, вовки — у далекому бору, а ведмеді — и дубовому гаю.

Так жили і не тужили.

Зайці їли тільки траву. Вовки хапали ліцензовану дичну, не чіпаючи звірів, які були заборонені для з'їдання. Медмеді їли жолуді і не мали права рухати мед.

Минув час.

Там, де жили зайці, не стало трави, а там де жили вовки, пропала зовсім дрібна звірина. Ведмеді з'їли всі жолуді. Довелось скликати нову нараду. На ній вирішили, цо так далі жити не можна. Зайцям заборонили їсти траву, вовкам — м'ясо, ведмедям — жолуді.

Знову порозходилися звірі і почали жити по-новому.

Минуло ще трохи часу.

Зайці, які не їли траву, перейшли на м'ясо, потовстішали, стали малорухливі як домашні коти. Вовки записались у вегетаріанці — стали худими, як драбини, і дожили до сліпоти. Ведмеді почали їсти кору з дерев, від чого у них повиладали зуби і шерсть.

Довелося скликати ще одну нараду. На неї мало хто прийшов: бракувало сил. Але все одно прийняли нову ухвалу: жити треба так, як передбачено природою.