Сонце сміливо зазирнуло у вікно, освітило затемнену кімнату. Надворі гарна погода. Весна от-от прокинеться. Як хочеться зараз пройтись чистим просохлим асфальтом, подихати ще прохолодним повітрям. У місті, напевне, вирує життя. Сьогодні неділя. Сиджу вдома, і хоч уже збігає друга половина дня, не йду нікуди. Нічим не можу зайнятись — роботи непочатий край. Чекаю.

Чекаю, коли прийде вона, якщо прийде. Телефону не маю. Чекаю, коли вона прийде і, як завжди, задзвонить у двері відомими лише нам обом позивними ритмами.

Берусь за книжку, газету, щоб відволіктись, а між рядками читаю нашу останню розмову. Вона напружена. Знову я запитую, а вона неохоче відповідає. Та мені цьога мало. Не відчуваю в її словах биття відкритого серця. Воно в неї чомусь далеке і холодне. Сподіваюсь, що з часом моє серце розтопить його. Чекаю. Час минає, а я все чекаю.

Дзвінок...