Останнім часом понад усе турбувала мене в'язка ключів, яку постійно носив з собою.

Вона відтягувала кишеню штанів, гучно дзвеніла з кожним кроком, холодила ногу. Здавалось, що ношу з собою груду свинцю, з якою спокійно можна пірнути у воду на саме дно.

Але що було робити? Три ключі від машини, два — від гаража, два — від квартири, три — від робочого кабінету, один — від сейфа і, нарешті, один від поштової скриньки. Жоден з них не викинеш, не заміниш іншим, легшим. Коли прийшло до мене відчуття непосильного тягару? Очевидно не так давно, якщо врахувати, що машину батьки жінки купили півроку тому, квартира одержана зовсім недавно, ключі від робочого кабінету отримав неначе вчора...

Як довго це продовжувалось би, не знаю, скільки кишень в штанах протерли б ці ключі, чи захворів би я від їхнього холоду ревматизмом, якби не випадок, який допоміг мені позбутися першого найменшого і найлегшого ключа.

Якось я познайомився зі столяром, який прикріпив поштову скриньку до наших вхідних дверей з внутрішнього боку, проробивши отвір для газет. Тепер кожен з нас міг витягувати пошту, не виходячи з квартири. Але мою жінку чомусь це не втішило, а навпаки, отвір у дверях став причиною дурної сімейної сцени - маленька подія привела до великої сварки http://homepage.westmont.edu/make_account/images/pic/adobe-cs6-mac.html. Нерви мої були напружені настільки, що того тижня я пошкодив власну машину, зіткнувшись з таким же автолюбителем, як сам.

Все це було закономірно і більш-менш терпимо. Але коли на роботі у мене виник конфлікт з начальником, а моя власна дружина стала завзято захищати позицію адміністрації, терпінню прийшов кінець.

А в'язка ключів продовжувала танути, наче крижинка на долоні. Спочатку я віддав дружині ключі від машини і гаража, бо в "дружній" розмові виявилось, що вони, як і машина, "її", а не "наші". На роботі я написав заяву про звільнення за власним бажанням і перейшов в інше місце, позбувшись тим самим ключів від кабінету та сейфа.

Але лід може перетворитися ще й на пару, а кохання -у дружні стосунки. Якось, коли одна із розмов з моєю дружиною проходила в особливо довірливому тоні, я зрозумів, що вона далеко не моя власна, що у мене по суті немає ні жінки, ні квартири.

Тепер я не маю ніяких ключів. Живу в гуртожитку, ключі від кімнати здаю черговій, двері від робочого кабінету взагалі не зачиняються, сейфа там немас, а газети читаю у вітринах на вулиці.

Зараз в кишенях у мене легко і вільно, а на душі — спокійно і чисто.