Розлогий Клен і струнка Береза жили дружньо. І не лише тому, що росли поруч і, крім них та кущів, навкруги ніяких дерев не було, але й через те, що симпатизували одне одному. Береза милувалась затишністю великих листків клена, величністю його крони, спокоєм і надійністю, якими віяло від нього. Клена ж приваблювала стрункість сусідки, її ніжність, прозорість, і дзвінкість. Жилося їм непогано у цьому дворі, де дахівка будинку, що виступала трохи вперед, ховала їх від палючого сонця. І за це вони були їй дуже вдячні, як і людям, котрі жили в домі і час від часу обкопували землю навколо стовбурів, напували їх водою.

Вони були такі молоді й красиві, що перехожі зупинялися і зачаровано дивилися на них, як на молоду пару. Клен довго і таємниче шелестів, щось ніжне нашіптуючи Березі, а вона мелодійно і коротко, як дзвіночок, відповідала йому.

Отак і проходив день за днем. Увечері все завмирало, заспокоювались і люди, і дерева. Ніч огортала землю. А вранці Береза і Клен прокидалися чисті, зелені, свіжі від роси. І знову про щось розмовляли. Добре їм було обом. Пригорнуться одне до одного і воркують, немов голуб'ята. Часом розмова заходила про людей, які йшли повз їх двір, і про тих, хто мешкав у домі, а найчастіше — про такі ж дерева, як вони.

Нещодавно у кінці вулиці спиляли старого дуба. І дивний смуток огорнув їх. Він довго жив, чимало бачив на своєму віці, а тепер його не стало... "Може, і нас колись торкнеться сокира", — думали вони з острахом. Але навіщо цей сум, коли вони такі молоді й квітучі.

Однак змінилося щось у них—вони стали уважнішими, ніжнішими — навіть до трави і кущів, що росли під ними. Жаль їм, що вони затіняють їх. Але що вдієш? Чим зарадиш?

Так спливав час, і нічого ніби не мінялося levitra canada http://...the-counter-viagra.html. Але якось навесні, коли зацвів клен, на одній із його гілок з'явилися дивні листочки якоїсь рослини. Невдовзі їх стало більше, а за пару літ виріс тут невеликий кущ. Радіючи, Клен сказав:

— От бачиш, берізко, і ми зможемо комусь принести користь, хоча б цій рослині, якій не знайшлося місця на землі.

Берізка охоче погоджувалася з ним, і теж пестила кущик, який швидко розростався.

Тільки перехожі були невдоволені. Оглядаючись на де¬рево, співчутливо кивали:

— Ой лишенько, біда! На клені омела! Вона ж погубить його...

... Не було вже в домі, біля якого росли дерева, тих людей, що жили раніше і доглядали за ними. І нікому було відрізати ту, ще живу гілку з кущем, щоб зберегти Клен. Бо висохне гілка — передасть сухоти всьому дереву.

А Клен радів, що з'явились нові кущики, як радіє батько, тримаючи на руках дітей. Він відчув, як починає всихати галуззя.

Береза все це бачила і мовчки переживала цю повільну смерть друга. Вона думала тільки про нього, хоча ро¬зуміла, що злі кущі можуть перекинутися і на її гілки. Хотіла допомогти кленові, але не знала як.

Клен спочатку бадьорився, та згодом і він став сумний, затих, все дивився кудись мовчки, протяжно тріщав, чекаючи останньої хвилини.

Побачивши, що клен зачах, скоро впаде і спричинить комусь горе, люди спиляли його.

Тепер береза осиротіло стояла під дахом згорбленого будинку, як і колись, висока, струнка і зелена. Тільки з того боку, де ріс клен, гілок було менше, а стовбур, пошкоджений дощем і вітром, зморщився, потріскав і виглядав наче відкрита рана на здоровому, ще молодому тілі. Щоранку умивалась вона прозорою росою. І тоді тривожно шелестіли листочки теплим і ніжним спомином про минулі дні. А роса сльозинками скапувала з них, котилася по гілках, по зраненому стовбурі донизу, до землі, щоб напоїти її і прорости новим життям.