Якось байкар пішов у ліс, чи то по гриби, чи подихати свіжим повітрям, і заблукав. Довго шукав дорогу додому, аж вийшов на галявину.

Не встиг дійти до її середини, як з лісової хащі почали виходити різні звірі та птахи і обступили його довкола. Були тут Вовк і Лисиця, Ведмідь і Заєць, Лев і Ворона. Оточили вони Байкаря — не втечеш нікуди, не сховаєшся. Такого страху нагнали, що він, бідолаха, застиг.

— Сідай, Байкарю, ондечки, на пеньочку, — спокійним голосом промовив Лев, — поговоримо про твою творчість.

— Що це означає? — розгубився Байкар.

— Будемо тебе судити за твої твори, — продовжував Лев. — Невдоволені ми твоєю роботою, як кажуть люди, — творчістю.

— А що ж я такого зробив? — знітився Байкар. — Хіба що позвозив докупи звірів у своїх байках та казках. Так це ж мова не про вас, а про людей.

— Так-то воно так, — мовив Вовк, виблискуючи хижими очима. — Але навіщо було нас робити поганими? Взяти хоча б мене. Єдиний раз у житті з’їв якесь нікчемне приблудне ягня, так про це вже знає весь світ. А вівчарі їдять шашлики майже кожного дня. Їм можна, а мені — зась?

— І мене змалював лукавою і хитрою, — обізвалась Лисичка. —

Хіба моя вина, що Журавель викохав собі такого великого дзьоба і не міг наїстися вдосталь, а Ворона така дурна, що випустила сир із рота і не вхопила його на льоту, як це роблять інші птахи?

Лисицю перебив Заєць, який також почав скаржитися:

— А мені яке життя влаштував? Спокійно не проковтнеш шматочка, звідусіль біди чекаєш, трясешся вдень, без сну проходить ніч. Немає де мені сховатись, вже не кажучи про те, що усі мене кличуть косим, хоча я добре бачу і чую.

Загомоніли й інші звірі. Почали один поперед одного звинувачувати Байкаря, і все з тієї причини, що вважали себе кращими, ніж у байках та казках. Байкар сидів тихо, ноги його тремтіли, а в голові лише одна думка: «Як себе захистити?».

На цей шум і гамір обізвався Лев. Можливо, від того, що звик розпоряджатися на правах найсильнішого, а може, тому, що такої пащеки, як у нього, у жодного звіра не було.

— Чи маєш виправдання, Байкарю? — запитав він.

Запанувала тиша. Всі уважно дивилися на Байкаря, чекаючи, що той скаже.

— Шановна звірина громадо! Шановні судді і присяжні! — почав свій захист Байкар, встаючи з пенька. — Якщо ваш суд можна вважати повноважним, а не самосудом, то дозвольте говорити тільки правду. І про вас, і про мене. Краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Почну з Вовка. Хіба не правда, Вовчику-панібратику, що ягнятам від вашого брата життя немає? І чого тільки у твоєму животі не знаходили: і козенят, і бабусю, і Червону шапочку. Всюди ти десь щось з'їв.

— А що мені було робити, коли їсти хотілось? — виправдовувався Вовк. — Самі знаєте: голод вовка з лісу жене. Тепер, на старість, я не такий. Правда, оце недавно хотів ввічливо попросити у Кобили і Барана щось поїсти, а отримав від них копитами під ребра.

— Пожалів Вовк Кобилу — залишив хвіст і гриву, — вставила словечко Лисиця.

— Ти, Вовче, краще не зарікався б ані Зозулі, ані людям. І для чого тобі було сунутись Левові під лапу, який би він лагідний на вигляд не був. Запізно було миритися з Собаками, коли потрапив до псарні. Хіба можна було про тебе щось добре писати, коли ти по-хижому, по-вовчому живеш? І дружити також треба знати з ким. Адже Лисиця не раз залишала тебе голодним: у колодязь тебе заманила, і хвоста позбувся, ловлячи Рибу в ополонці.

— Вовк Лисиці не рідня, а вдача одна, — сказав на це Ведмідь.

— Справді, — продовжував Байкар, — недаремно їх обох з Лисицею покарали. Хто раз збреше, тому віри вже немає. Напевно, більше з вогнм цілуватися не будеш, якщо хочеш, аби рило не обсмалити.

— Та хіба з мене користі ніколи не було? — почав захищатись Вовк.

— Не заперечую, була. От Іванові-Царевичу допоміг спіймати Жар-птицю і здобути Олену Прекрасну. Хоч часто дружба з Вовком боком вилазить, але це не означає, що з вовком жити — по-вовчому вити.

— Кар! Кар! — каркнула Ворона, розставляючи широко крила. Це у неї означало — «так, так».

— А ти чого каркаєш? — вів далі Байкар наступ. — Бачите, як розпустила крила? Запам'ятай собі назавжди, Вороні Соколом ніколи не бути. Та й із твоїм голосом тобі можна записатись хіба що в жаб'ячий хор. Ти гадаєш, що якщо встромила собі пір'я у хвіст, то вже і стала Павою? І рота довго роззявленим тримати не раджу: випаде не тільки сир, але й ковбаса.

— Справді, Ворона, хоч мала, а дзьоба має великого, — не втерпіла Лисиця. І Ворона стулила дзьоба, та так, що аж луна пішла лісом.

Поки вона не отямилась, Байкар вів далі:

— Не треба переоцінювати своїх можливостей і сідати на шию Баранові, бо залишишся не тільки без крил, а й без голови. І як це у тебе виходить — скільки не літаєш, завжди на гній сядеш? Адже у полі стільки черв'яків, могла б людям користь приносити.

— Усі вони однакові, — знову втрутилась Лисиця. — Ворона Вороні ока не виклює.

— З Ворон почали, а на Сорок перейшли, — повернув голову Байкар до Лисиці. — І про тебе, Лисичко-сестричко, розповімо тим, хто не знає, що ти за «птиця». Пригадай тих індичат, які не без твоєї допомоги попадали з дерева, і ти їх з'їла. А коли їси Горобців, Курей чи Рибу, то все шкодуєш і плачеш за ними великими слізьми. Та й зараз у тебе рильце пухом вкрите. Недарма кажуть: хвостиком виляє, курочок хапає. Або: живе в лісі хитрий, дикий, душить Кури та Індики — це ж про тебе.

— Що й казати, — подав голос Заєць. — Лиса вбили — Курам радість.

— У Ворони останній шматочок сиру забрала! Котиків так розсудила, що весь сир з'їла! Колобка заманила у свій рот! — як на ниточку, нанизував звинувачення Байкар.

Тут Заєць проявив чи то хоробрість, чи то балакучість:

— Лисиця може втратити зуби, а не апетит.

— І в довір'я ти входити вмієш — кому тільки кумою не доводишся, — з кожним словом дедалі сміливіше говорив Байкар.

— Згадай, як обманювала Вовка-панібратика, скільки разів залишала його голодним, їздила на горбі, з'їдала його мед. А до чого приводили твої поради?

— Правильно, через її пораду я не зміг перестрибнути через прірву і впав у неї, — підтвердив Лев.

— А про твою скупість вже й говорити нічого, — продовжував Байкар. — Згадай, як ти «гостинно» приймала у себе Журавля.

— З Лиса кожух добрий, — знову обізвався Заєць.

Ці Зайцеві підказки Байкарю набридли, і він сказав:

— Зачекай, Зайцю. І до тебе черга дійде.

Той відразу замовк і почав тремтіти, ніби щойно вийшов із води.

—Але, виявляється, є на світі розумніші від тебе, — продовжував упевнено Байкар, бачачи, як уважно слухають його всі звірі і навіть де в чому підтримують. — Рак на твоєму хвості возився. Кіт виявився хитрішим, коли сховався на дереві від Собак. А Півень не піддався на твою хитрість і сам тебе налякав, а потім вигнав тебе із Заячої хати. Та й Коноплянка досі літає в небі, бо не повірила у твою велику любов до неї.

— Вона думає, — сказав Ведмідь, піднявши лапу, — якщо про неї склали поему, то їй усе можна.

— Так, так, — цього разу підтримав Байкар звіра. — Це про того Лиса Микиту — пройдисвіта, який обхитрував усіх звірів. Розум має. Спритності не позичати. Не раз Левові закони обходила, а Орла змусила віддати Лисенят і стати лагіднішим. Було б добре, коли б дотримувались того наказу, про який ти говорила Вороні: щоб мир був усюди, щоб мирно жили і люди, і звірі. А втім, живи у той спосіб, який тобі до вподоби.

— Тепер про тебе, Зайцю, — сказав Байкар. — Бачу, ти сьогодні такий сміливий, а насправді й у власних вухах тобі ввижаються роги. Вічно трясешся, немов у лихоманці, навіть від шелесту листя. Та й спиш — очей не зажмуриш.

Тут усі звірі дружно засміялися, суд, правду кажучи, перетворився у балачку, і в Байкаря від душі відлягло.

— Але як бачиш, — вів далі він, — є й боягузливіші, ніж ти. Ось, скажімо, Жаби. Хоч сам за себе не можеш заступитись, треба було Півня просити, аби Лисицю з твоєї хати вигнати. Не був би ти хвальком, не вигнала б тебе Черепаха.

— Хвалилася Синиця, що море запалить, — мовила Ворона, і всі знову засміялися.

— Хоч над хвальками насміхаються часто, але при розподілі їм теж перепадає, — вів далі Байкар. — Добре вмієш заплутувати, Зайцю, свої сліди перед Собаками так, що і Людина не второпає. Правильно кажуть: Зайця ноги носять, Вовка зуби годують. От тому і змалював тебе у байках і казках як боягуза та хвалька: пригадуєш, як ти напився разом з Вовком і Лисицею, а потім казав: «Усе пам'ятаю, але як цих двох убив — ніяк не можу зрозуміти».

Тепер усі звірі так сміялися, що кожний тримався за живіт від реготу, поки не подав голосу Лев. Він звернувся до Ведмедя як до свого найближчого заступника і запитав:

— А ти що на це скажеш?

— Про мене також написано чимало неправди, — почав Ведмідь. — Обманув мене зі своїм селянином з тими вершками-корінцями. Троє Сестер також утекли від мене, змусивши носити у мішку пиріжки туди-сюди. Навіть Заєць — і той мене обдурив. А я ж добрий, мертвого не потребую.

— Тоді чому ж ти, клишоногий, пхаєшся всюди, де тебе не просять? — дорікав йому Байкар. — У рукавичку заліз сьомим — і вона тріснула. На Заячу хату сів — вона розвалилася. На сани вліз — поламав. Не крав би ріпки, не мав би липової ноги. Треба знати, як силу використовувати. Не тільки дуги гнуть терпінням. І муху треба знати, чим убивати, — залишився б чоловік живий. А який ти суддя, то всі знають: присудив Вола четвертувати і м'ясо роздав суддям, а ратиці — Лисиці тільки за те, що Віл з'їв овес і сіно. А твоя хитрість? Влаштувався на пасіці, а потім усю зиму мед їв у берлозі.

— У Ведмедя десять пісень — і всі про мед, — додала Лисиця.

— Але коли тебе добре попросити, можеш стати у пригоді, — згадував Байкар. — Адже поміг старому Собаці, якого вигнали з хати, повернутись назад. А коли в лісі їжі не вистачає, лапою Раків ловиш — голод розуму навчає.

Після цих слів Ведмідь погладив себе лапою по животі і сказав:

— Цей Байкар не такий уже й поганий, до того ж багато правди говорить.

— А про мене що скажеш? — звернувся Лев до Байкаря.

Тут усі змовкли. Тиша настала в лісі.

— Що й говорити, — почав Байкар. — Різний ти буваєш. Часом кидаєшся і на Людей. Роздер Мавпу після того, як вона розгадала твої хитрощі зі звірами. З'їв Вовка, бо він не щеня. Довго на світі живеш, багато лиха зробив. Але коли постарієш і не буде в тебе гострих зубів та міцності в пазурах, чим раніше наводив страх, то почнуть тебе штовхати і Заєць-стрибунець, і навіть Орел. Слабшого скривдити не важко. Недаремно покарав тебе Комар. Та й суддя ти також особливий. Згадай-но, як ти ділив між звірами: це мені за договором, це по праву, а це за те, що я сильніший за всіх, а тут не простягай руки, бо не залишишся живим. І зараз зі мною вирішуй не за своїм законом: хто переможе, той і правий; і не бери в адвокати Лисиці, бо я не Кіт.

Лев похилив голову і замислився.

Байкар продовжував:

— Бути сильним добре, бути розумним — краще вдвічі. Навіть Мишка могла б у пригоді стати, коли б ти не нехтував нею. Хто віки по-доброму жив, ніколи зла і кривди не чинив, того до смерті будуть поважати і добрим словом споминати. А взагалі, ось що я вам скажу: не беріть звірячих звичок у людей, живіть по-звіриному.

Подумали звірі, порадились і відпустили Байкаря додому. Живого і неушкодженого. Та ще й у кошик насипали багато грибів, щоб той смачно їв та про звірів тільки добре писав.