— Сидоре Семеновичу! Ви мене чуєте? — натужно прошепотів Іван Петрович, схилившись над свіжою могилою.

— Так, так, — відповів глухий голос звідти, з глибини землі. — А хто це?

— Це я, Підтакович, — мовив Іван Петрович і відчув величезне полегшення (колись Сидір Семенович обіцяв відгукнутися з того світу і ось — відгукнувся) і моторошний страх.

—.... прийшов таки, згадав мої слова. Пам'ятаєш, як я казав, коли тобі буде зле і ти шукатимеш допомоги — прийди навіть на могилу, я тобі завжди стану у пригоді, а то ти живого мене недуже хотів слухатись...

— Та що вже було, то хай забудеться. Бачите, я ж прийшов. Давайте залишимося в добрих стосунках, — мовив Іван Петрович.

— Чорт з тобою, точніше невідомо з ким, бо через кілька днів мою душу заберуть звідсіля, а чи в рай чи в пекло — не відомо.

— А що, хіба не одразу її забирають?

— Та відразу, але доки знайдуть тебе в картотеці, доки почнуть голосувати та гадати, куди тебе помістити, то немалий строк пройде.

— Точнісінько, як у нас...

— Давай кажи, чого прийшов! Знову треба тобі статтю підписати? Дочекався, поки звечоріло, аби тебе ніхто небачив? Зрештою, тут така темрява, що мені самому страшно. Хіба будеш читати мені вголос.

— Мені, Сидоре Семеновичу, доручили написати вашу біографію до останньої збірки.

— От бачиш, коли я сам просиь видати мою збірку, то відмовляли, а тепер, коли мене не стало, забігали. Та й ти добрий, хай не кажу хто, бо зараз не можу собі дозволити погані слова говорити: вирішується моя подальша доля. Ти ж частенько не хотів друкувати у своєму журналі мої оповідання і статті. Та добре, зариєм це в землю глибше за мене. Ти, я бачу, вже щось написав, читай.

"Сидір Семенович Побрихайло народився 1921 року в селі Моське на Петрівщині, яке зараз перейменоване на Першоновотворськ, в сім'ї службовця. Батьки померли, к дли він був ще малим. Хлопчик ріс і виховувся у бабусі, яка знала чимало казок, байок, приповідок. І цим прищепила йому любов до слова. Спочатку Сидір навчався у початковій школі, де викладання проводилось польською мовою. Вдома дідусь навчив його розмовляти українською, бабуся — німецькою. Тільки згодом Сидір зміг закінчити вечірню одинадцятирічку, а перед пенсією отримав диплом журналіста (заочно), хоча все життя працював у районній газеті редактором".

— Не поспішай, — зупинив його Сидір Семенович. — Тут ти наплутав. Батьки мої жили довго. Правда, рідний батько справді помер, коли я був ще маленьким, а вітчим був дяком. Мати на службу не ходила. То де ж тут сім'я службовця?

— Але ж ви раніше самі так писали, коли заповнювали всілякі анкети.

— Ну, добре, читай далі, — погодився Сидір Семенович.

"Перші твори Сидора Семеновича розповідають про тяжке життя односельців. Згодом, коли став працювати залізничником, описував трудові будні робітників залізниці, а коли перейшов на роботу в редакцію районної газети, більше цікавився життям інтелігенції".

— Це вірно, в редакції я спочатку працював складачем, перевиконував норми набору, і мене висунули на редактора районної газети.

— Я хотів, Сидоре Семеновичу, щось розповісти про вашу участь у всіляких там конференціях, нарадах, семінарах.

— Знаєш, їх було так багато, що я й сам не пам'ятаю, коли і де бував. Пиши будь-що, не помилишся. Тільки одну нараду пам'ятаю: тоді нам влаштували полювання, і ми роз'їхалися по домівках аж через тиждень.

— Далі я хочу зробити аналіз ваших оповідань. Про це писали і раніше, тому я майже нічого не змінив. Правда, я більше звернув увагу на ваше довоєнне оповідання "Приснилося". Воно справді реалістичне. Та й ви самі казали, що редагував його сам Іван Федорович, помітно вплив його стилю.

— Справді, так було. Одного разу прийшов я до редакції з оповіданням. Якраз на це нагодився Іван Федорович. Він взяв моє оповідання переглянути вдома. А на другий день приніс зовсім переробленим. Коли я спитав його, де моя чернетка, він відповів, що краще б його очі її не бачили. Ну що там у тебе далі, читай, бо пізній час, тебе можуть не випустити з цвинтаря.

— До збірки увійдуть також ваші листи до бабці, троюрідного брата й стрийка. Шкода, що у вас не збереглося листів до видатних людей, зокрема, — до письменників.

— Сам розумієш, вік технічного прогресу — телефон, телеграф. Де ж тут знайдеш час листуватися. А додому писати мусив, бо там телефону не було, а поїхати знову-таки часу не мав.

— Далі я перелічую скільки і які ви одержували нагороди, грамоти, подяки. Правда, оригіналів удома чомусь не збереглось...

— Це онучка моя понищила. А ти знаєш, музей у моїй квартирі не збираються робити?

— Не чув.

— А дошку на моєму будинку з моїм барельєфом ще не прибили?

— Не знаю. Знаю лише, що у вас дома телефон відключили. Раніше редакція платила за нього, а тепер з ваших домашніх ніхто не хоче платити.

— Я знав, що без мене в хаті ладу не буде. Які ще новини вдома?

— Ваша жінка заміж збирається.

— За кого?

— За заступника редактора.

— Та він же старий!

— Він має стільки років, скільки й ви, і не п'є.

— А я ж хіба пив? Просто любив веселе товариство. Ну доволі. У тебе все?

— На сьогодні все. Може, щось зміниться у вас вдома, прийду розповім.

Приходь, бо мені тут самому нудно. Наступного разу як' надумаєш йти, не забудь з собою прихопити дещо, щоб розмова краще клеїлася, може, ще щось згадаю з своєї біографії.

— Це не можна! — стрепенувся Іван Петрович. — У нас тепер ніхто ні-ні...

— Тоді приходь просто так, може на пару придумаємо...

— Прийду, коли вийде ваша нова збірка, щоб взяти у вас автограф.