У перев'язочну прочинилися двері і з'явилася голова медсестри, яка, затуляючи рукою рота замість маски, запитала, чи немас тут часом лікаря Динька, а коли побачила, переказала, що його термінов викликає головний лікар.

Динько розпорядився завершити перев'язку без нього, а сам, знявши маску, попрямував спочатку в ординаторську, щоб перепитати, чи справді це так, бо мав підстави для сумнівів. Хоч сьогодні і не перше квітня, але від його колег можна було всього сподіватися. От недавно пустили чутку, що він розповсюджує квитки в цирк, який приїхав у їхне місто на гастролі. Два дні до ньогобігали праційники лікарні, не давали йому спокою.

Або на Новий рік. Хтось сказав, що він буде Дідом Морозом, — можливо, тому, що був собі нівроку в тілі та ще й почав запускати рідку борідку. А може й тому, що був молодим спеціалістом і, попрацювавшії майже рік, ще не мав прізвиська. А їх мали майже всі в цій лікарні.

— Поїдете, Максиме Максимовичу, у Харків і привезете звідти лазерне устаткування. Знаєте, передові методи, те-се. Думаю, у вашому відділенні воно найбільш потрібне для лікування ран, — поважно мовив огрядний головний лікар. — Зайдіть у відділ кадрів і оформіть відрядження.

Не минуло й тижня, як Динько повернувся з Харкова. З порожніми руками, але з паперами, які обіцяли, що лазерне устаткування буде у наступному кварталі — добре, що не в наступному році. Нарешті через три місяці прийшла телефонограма з залізничної станції про прибуття контейнера з устаткуванням. Отримувати послали, звичайно, Максима Максимовича: він його "вибивав", він хай і отримує.

Привезли, поклали і тільки через кілька тижнів після довгих суперечок вирішили: пристрій мас стояти в тій перев'язочній, де працює Максим Максимович. Більше того, Максим Максимович настільки увійшов в довір'я адміністрації, що йому дозволили керувати монтажем і випробуванням пристрою, позаяк у лікарні не було інженера.

Одного літнього дня, залишившись у перев'язочній сам, Динько вирішив випробувати цей хитромудрий пристрій, підключивши струм і охолоджувальну систему. Для більшої перестороги вирішив спрямувати окуляр труби на залізобетонну стіну, а сам відійшов якомога далі, у куток, прикрившись біксом. Увімкнув апарат. Щось сильно гахнуло. І це змусило Динька одразу ж вимкнути пристрій. В стіні утворилась вибоїна, завбільшки з долоню. Запахло димом і штукатуркою.

"Добре, що наскрізна діра", — заспокоїв себе Динько і замислився, на чому б то ще випробувати дію устаткування.

Вирішив зменшити напругу і знову спрямував окуляр на стіну. Знову гахнуло, задиміло, але цього разу ямка була така собі — завглибшки з куряче яйце. Це йому сподобалося.

— Стріляє добре, але чому так сильно, адже воно має припікати рану, — ніяк не міг зрозуміти Динько.

Після недовгих роздумів він зупинив свій погляд на вікні. Неподалік у дворі на гілці старого дерева сидів самотній горобець. "Цікаво, чи зіб'є його цей апарат", — пробурмотів Динько і тихенько почав відчиняти вікно, аби не злякати пташку. Прицілився, дав трохи більше потужності, бо горобець відпочивав метрів за п'ятнадцять від будинку, і — ввімкнув. Почувся тріск, і Динько побачив, як пурхнув догори горобець, а зламана суха гілка, на якій він сидів, упала на тротуар лікарняного подвір'я, зачепивши голову якогось ескулапа, котрий якраз там проходив.

Динько швидко вимкнув апарат і зачинив вікно. Ця подія блискавкою розлетілася по всій лікарні. І, як часто кажуть медики, ретроспективно всі здогадалися, що вибоїни на стіні перев'язочної, зламана гілка, шви на чолі в колеги — це робота Динька і його лазерної установки.

Через кілька днів головний лікар розпорядився розібрати пристрій, який тепер почали називати "гіперболоїдом Динька", бо з'ясувалося, що він зовсім не для медичних цілей. А лікар Динько дістав постійне прізвисько — ГІПЕРБОЛОЇД.