Василь Петрович прокинувся одного суботнього ранку і сонний, лежачи в ліжку, почав шукати поруч, а потім уже під ліжком, наскільки міг дотягнути рукою, свої тапочки. Але, на велике його здивування, їх там не виявилось, не знайшов він їх і тоді, коли зліз з ліжка і зазирнув під нього. Потім босоніж по холодній підлозі вийшов у коридор, сподіваючись знайти їх там. Пантофлів ніде не було.

— Де б це вони могли запропаститися? — запитав він сам себе, бо в хаті, крім нього, нікого не було і не могло бути, адже Поличко провадив холостяцьке життя.

У цій квартирі він жив не один рік, отримав її від заводу, після того, як відпрацював там добрий десяток літ. Квартира була в новому будинку і в новому районі, так що до центра міста доводилось добиратися тролейбусом. Робив він це часто, бо у новому районі ще не було магазинів. Коли Василь отримав квартиру, то вирішив, що тепер має право заводити сім'ю. Але від слова до діла було так далеко, як пройти пішки з центра до його дому.

— Ніби вчора і гостей не було в хаті, щоб ті випадково вийшли в них, —думав далі Василь протапки. —Зрештою тоді залишилось би їхнє взуття. Ні, тут щось не те, — зажурився він, сідаючи на край ліжка. Та раптом руками відчув під ковдрою щось тверде.

— Ось вони де! Але як вони могли тут опинитися? — здивувався Василь. — І п'яний же не був.

У коридорі Василь подивився у дзеркало на впівголови лисину, одним пальцем відтягнув повіко і роздивився око, потім язик і зрозумів, що він здоровий і може чимось зайнятися, якби в голові не були ці кляті тапки.

І було чого дивуватися. Кожний предмет у його квартирі мав своє постійне місце, яке він чітко пам'ятав і дуже не любив, коли хтось переставляв або повертав речі не тим боком.

Телевізор, наприклад, він вимикав завжди дуже рано, не тому, що треба вдосвітла вставати, а тому, що його дратував звук серед ночі у квартирі. Не дай Бог, сусіди запідозрять його в якихось нічних забавах. А п'яним взагалі себе не пам'ятав. Навіть першу зарплату всю поклав на ощадну книжку. Громадська думка для Василя Поличка мала велике значення.

Василь пішов на кухню готувати сніданок. Водночас він думав, чим би це сьогодні йому зайнятися, адже — вихідний. "Напевно, піду в музей. Кажуть, відкрито нову виставку. Треба піти, бо з роботи майже всі були." Але тут знову згадав про пантофлі, замислився, а коли опам'ятався, побачив, що підгоріла яєчня, настрій погіршився ще більше.

"Цікаво, на яку я ногу сьогодні встав, що все так з рук валиться і не щастить?" — подумав Поличко.

Перед тим, як одягнутися, глянув на термометр, здається, на дворі не так уже й тепло. Вирішив взяти піджак, вклав носову хустку, гаманець, записничок і гребінець.

Згадавши, що для поїздки у місто потрібен тролейбусний квиток, витягнув гаманець, вийняв з нього останній талон. А коли шукав ключі від квартири, які теж були не на місці, поклав гаманець на поличку вішака і вийшов і хати.

Пропустивши два тролейбуси (на зупинці зібралось багато людей) , сів у третій, ніби це кінець світу й обов'язково зараз треба їхати. Коли заходив у тролейбус, просунувся у середину салону — далі від компостера, бо вся поїздка перетворилася би на постійне штампування талонів.

З переду долітали слова сварки. Хтось комусь не хотів звільнити місце. В розмову встряли пасажири. Одні казали, що через передні двері мають входити тільки старші люди, а молодий мужчина доводив, що ззаду багато людей, а тут ще просторо. "Треба було б поставити на місце цього нахабу, — подумав Поличко, але вирішив: пересваряться між собою, так і не дійшовши істини. Ці пенсіонери такий народ, закриють рота кому хочеш, до того ж пора вже виходити."

Людей у місті було багато. Всі так швидко рухалися, ніби цебув кінець місяця, а в магазинах викінули дефіцит. Тільки Поличко йшов повільно, нікуди особливо не поспішаючи. Але так йти було важко. То праворуч, то ліворуч штовхали ті, що йшли назустріч, і ті, що наздоганяли його, він почав йти майже по поребрику. Але й тут час від часу йшли прямо на нього люди, які ніяк не хотіли поступитись.

"Дійсно чому вони мають поступатися? — подумав Піличко. — Хто я такий? Не інвалід, не пенсіонер, навіть не футболіст, якого всі знають, я — рядовий інженер". Він зійшов на проїжджу частину вулиці. На щастя, машин було не так багато. З часом він відчув якесь задоволення, що асфальтова дорога, по якій йде, належить йому і тільки йому. Та це задоволення тривало не довго. Раптом ззаду почув верескливий сигнал автомашини, що змусив його стрибнути на тротуар, водій автомашини дивлячись на нього, покрутив пальцем біля скроні.

Довго ще билося серце у Василя, а настрій тим часом падав. Він не зауважив, як пройшов повз музею, а коли опам'ятався, довелося повертати назад.

Пройшовши кілька метрів, Поличко побачив натовп людей, який шикувався в чергу. З'ясувалося: будуть давати книжки, які ще навіть не привезли в магазин.

"Знають же люди все! — дивувався Поличко. — А мені, як завжди, не вистачить".

Але все ж вирішив стати в чергу. Підходили люди, запитували його та й інших, за якими книгами черга, але ніхто чітко нічого не міг відповісти.

Коли почали продавати, черга загула, заворушилась, стала тіснішою. В деяких місцях виникали з'ясовування. Поличко стояв до кінця, бо знав: що б не давали, все одно вдома у нього таких книжок немає.

Черга просувалась повільно. В магазин впускали по кілька чоловік, решта книголюбів змушена була стояти надворі.

Хтось сказав: "Навіщо збирати таку велику чергу, аби годинами людина вистоювала за якоюсь книжкою, це не масло і не цитрусові!"

Жінка поруч підтримала його, додавши: — А їм що, вони самі між собою порозбирають, а решта — сушіть собі голову, стійте годинами, ніби у нас більше роботи немає.

Мужчина поруч заспокоював: — А як би ви хотіли? Щоб кожному додому принесли? Самі ж стали в чергу, коли ще книжок не було. Раніше взагалі гірше було. З-під прилавка розходилися книжки. А зараз усе на прилавок. Бачите, ще не привезли, а ви уже знаєте, що вони будуть.

— Ви хочете сказати, що це правильно, коли біля магазину збираються сотні людей? — запитав третій мужчина.

— Не знаю, як краще. Але іншого виходу немає, — відповів перший.

— Чому нема? Хай по організаціях розподіляють. У товариство книголюбів хай дають.

— А не члени товариства, що мають робити? — встріла у розмову жінка.

— Та не сваріться ж, нема за що. Наша черга вже підходить, — сказав мужчина попереду, і всі замовкли, радіючи, що вже наблизилися до заповітних дверей.

Поличко мовчав. Він також за порядок, за справедливість. Але щоб сваритися, з'ясовувати, вступати у різні суперечки, тим паче з жінками — ні, це не для нього.

Підійшла і його черга. Він поліз у кишеню піджака, аби дістати гаманець, а потім у кишеню брюк і знову в піджак, але гаманця так і не знайшов. Піт виступив на чолі і між лопатками. "Невже забув вдома? А може, витягли в тролейбусі? Що ж робити?" — хаотично думав Поличко.

Після оцінення і роздумів він сказав сусідові, що стояти не буде, і розчервонілий вийшов з черги.

Зробив кілька кроків і зупинився, бо ніяк не міг вирішити куди йому йти далі і чим зайнятись. Йти в музей — там також треба купувати квиток, ходити вулицями без грошей — не цікаво.

"А якщо я зустріну в місті знайомого і той запропонує піти на каву? Що я не працюю? Подумають, що вигнали з роботи. Ні, в місті без грошей залишатися не можна", — міркував Поличко. Відтак вирішив їхати додому.

А коли до нього прийшла ця думка, її тут же наздогнала друга. Як він буде повертатися назад? Адже у нього немає жодної копійки, щоб купити талон.

Ще раз поліз у кишені, сподіваючись хоч яку-небудь копійку знайти, але, крім записничка, гребінця, носової хустки, нічого там не було.

"Що ж робити?" — запитував себе Поличко, але відповіді не знаходив.

Почав підраховувати: "Від центру додому тролейбусом їхати майже годину, а пішки — мабуть, до вечора не встигну. Можливо, когось зустріну в місті, і позичу на тролейбусний квиток", — вирішив Поличко і трохи заспокоївся, подавшись у людський натовп з надією побачити знайомого.

Минуло більше години, як Поличко блукав по місту, заглядаючії в обличчя майже кожному перехожому. "Ні, так нічого не вийде!" — урвався терпець і він вирішив їхати додому, як кажуть, "зайцем".

З деяким хвилюванням увійшов у тролейбус, але сідати не захотів. Совість не дозволяла. До того ж так легше зорієнтуватись, чи немає поруч контролера.

Поличко періодично поглядав то на передні, то на задні двері. Усе було спокійно. Залишалася ще одна зупинка, І він — вдома, кінець усім його прикрим пригодам.

"Нині вже нікуди не поїду, вистачить з мене такого відпочинку", — вирішив Поличко, замріяно дивлячись у вікно тролейбуса.

— Добродію, ваш білет! — раптом почулося над самим вухом, як грім серед ясного неба. А в наступну мить побачив перед собою високого аж до стелі мужчину з червоною пов'язкою. "Все, кінець, від такого не втечеш", — панічну подумав Поличко і йому здалося, що він вростає у землю.

Заїкаючись, мовив, що немає талона, що забув удома гроші. Нічого іншого не міг придумати чи збрехати, бо не вмів.

— Ну тоді доведеться платити штраф, — автоматичні мовив контролер.

— Який штраф, коли у людини немає грошей, — заступилась якась жінка і простягла білет Поличку. — Ось візьміть.

— Тепер уже пізно, — сказав суворо контролер, повертаючи жінці талон. — раніше треба було давати. Поїдете з нами до кінцевої зупинки в ДНД, а там розберуться.

— Який там ДНД? Ви ж бачите, що людина гроші забула дома.

— Тим контролерам тільки б план виконати.

— Чого причепилися до людини? — звідусіль долітали голоси, і вже увесь тролейбус із співчуттям дивився на Поличка, і він навіть трохи заспокоївся. Може контролер його відпустить, на так зване прохання трудящих. Але контролер уперто стояв на своєму.

"Дожився до популярності, — гірко думав про себе Поличко. — А що робити? Боротися, доводити щось? Ні, цьому не доведеш".

З такими думками Поличко разом з контролером зійшов на кінцевій зупинці тролейбуса і попрямував у другий тролейбус, розмальований з усіх боків рекламою держстраху.

У тролейбусі було ще двоє контролерів, які щось писали, і піонер з червоним галстуком. З'ясувавши прізвище і місце роботи, старший з них почав розпитувати, чому він без квитка. А коли вислухав, замислився на мить, а потім, повернувшись до піонера, запитав посміхаючись, що, мовляв, будемо робити з таким незвичайним "зайцем".

— Напевно, відпустимо додому, — серйозно мовив піонер, ніби був народним засідателем у суді.

"От тобі і маєш, часом твоя доля може залежати від дитячого слова", — подумав Поличко, виходячи з тролейбуса на повітря, яке йому здалося як ніколи чистим і приємним. Він почував себе щасливим і вільним.