Федір змалку не любив читати. Не було терпіння до ції роботи, і все. Нудно йому слідкувати очима чорні ріпні рядки. Не любив він і тих своїх однолітків, які хизуваліися прочитаними книжками, не любив навіть тих, які носили окуляри, бо окуляри здавалися йому неодмінною ознакои читача.

Але ж хочеш-не-хочеш, а школу й інститут йому довелося закінчити. Тепер він називався інтелігентом. Краватка на шиї, значок на піджаку — що ще треба, щоб вважатися інтелігентною людиною? Але одна незручність... книжки, читання. У Федора складалося враження, що всі довкола нього тільки те й роблять, читають, тільки й говорять про прочитане. Поговорити по-людськи нема з ким! Що ж робити? Не братися ж за книжки!

Нарешті вихід був знайдений: завжди переводив розмову з книжок на іншу тему. Коли ж це не допомагало, виявляв надзвичайну вихованість: просив дати яку-не-будь книжку або показати свою домашню бібліотеку.

Це виглядало так, ніби він великий знавець друкованого слова, книголюб, книгоман, фанат.

Та ось одного разу він потрапив у гості до справжнього книголюба. Можливо, товариш хотів звести Федора з людиною близькою йому за вподобаннями, а можливо, просто хотів його провчити, — невідомо.

Як тільки господар почав розповідати про свою бібліотеку, Федір попросив подивитися щось із творів. Книголюб закидав запитаннями: що його цікавить, на яку тему, які видання, автори, редакції і ще щось там. Інформація котилася, як сніжна лавина з гори. Запитань було так багато, що відповісти на них не зміг би і не тільки Федір. Але Федір знайшов вихід: його цікавлять малюнки. Після довгої паузи (поки не згадав отого слова) додав — гравюри. Але книголюб знову засипав запитаннями: якої епохи, яких художників, якою технікою виконані.

Ще трішки, і книголюб поставив би Федора в таке становище, з якого вихід лише один — на вулицю, а назад дороги намає. Правда, Федір і без того не прийде сюди більше ніколи, але ж гонор!

Щоб якось викрутитися з такої ситуації, Федір сказав, що його цікавлять малюнки, виконані за часів Наполеона, бо в той момент ніяк не міг згадати іншої видатної особи. Тут книголюб ("Дурень, злидень", — подумав Федір) поліз по драбині аж під стелю і витяг звідти пару запилених книг, напевно, виданих за часів Наполеона.

"Тільки цього мені й бракувало, — думав Федір, — дихати столітньою пилюкою!" Та що вдієш? Довелося ніби з великим задоволенням гортати старі пошарпані аркуші томів, дивлячись з жалістю на них і дивуючись, як можуть люди тримати в хаті такий старий мотлох, в якому біс знає що може завестися.

Але книголюб увійшов в азарт і неспинно носив Федорові книги наполеонівських часів. Нарешті змучився і сів у крісло, чекаючи від Федора якихось слів. Федір відчув це і сказав, як говорять всі інтелігентні люди в таких випадках, що такої бібліотеки він не бачив ні в кого в нашому місті.

Це, видно, сильно вплинуло на книголюба, бо він аж спітнів від задоволення, а Федір почав поспішно прощатися.

Розсталися вони великими друзями, які напевно ніколи більше не зустрінуться. Але книголюб все-таки залишив слід у душі Федора, бо після цього випадку він вирішив не цікавитися ні малюнками, ні книжками і ніколи не займатись "колікціонерством", бо вони жартів не розуміють.