Казка

Сталося це в нашому місті. Якраз тоді, коли дітвора з дитячого садочку бавилась на майданчику: одні грались у котика та мишки, інші перевозили пісок, будуючи фортецю. Та раптом на подвір'я забігло двоє черевичків. Самі, без ніг, замурзані й закоцюрблені. В одного виглядав відірваний язик, а в другого загубилася шнурівка.

Прибігли й зупинилися перед дітьми. Хлопчики та дівчатка, побачивши їх, кинули забави і почали з цікавістю спостерігати за ними — такого вони ще ніколи не бачили, хіба що в мультиках. Щоб черевички самі ходили по дорозі?!.. Дивина та й годі.

А черевички питають у дітей:

— Дорогі малята, хто з вас хотів би взяти нас до себе? Ми вже мали господарів, але ніхто не хотів нас шанувати. Ось і шукаємо...

Діти ще більше розгубилися, почувши, що черевички розмовляють. Та ось Сашко, насмілившись, запитав:

— А чиї ж ви будете?

Черевички відповіли:

— Зараз ми нічиї, бо нас викинули на смітник. Але гадаємо, що, якби нас відремонтували, почистили, ми могли б ще довго служити, адже ми майже новенькі. Це нас так понищили нечемні діти.

—А хто ж ці діти? — запитала Оля, якій стало дуже шкода обдертих черевичків.

— Спочатку ми були у Василька. Нас йому подарували на свято Миколая. Василько дуже радів, навіть пообіцяв мамі вчитись якщо не на п'ятірки, то хоча б без трійок; і так ми йому сподобались, що всюди нас із собою брав. Ставить на стіл — і милується. Та все це тривало недовго, кілька днів, аж поки він одного разу, набираючи в авторучку чорнила, не порскнув ним ненароком на нас. Тоді й сказав він мамі, що ми йому вже набридли. Мама нас гарненько помила, почистила і подарувала Петрусеві. Отак ми потрапили до Петруся. Він дуже зрадів. Взувся — і побіг грати у футбол. Вже десь на третій день відірвалась підошва. А Петрусь, щоб мама того не бачила, віддав нас Ігореві, вірніше, виміняв на ножичок. А вдома сказав, що подарував Ігореві просто так, від щирого серця. За це батько навіть похвалив його.

Від таких сумних спогадів черевички похнюпили носики й, здавалось, ось-ось заплачуть.

— А що ж було далі? — запитала в них Настуся. Її дуже зворушила сумна доля черевичків. Окрім того, дівчинку обурило те, як негарно, бездушно й безвідповідально повелися з ними Василько й Петрусь.

— А далі... Ігор — хлопчик лінивий і неакуратний. Взявши нас до себе, взував щодня — і в дощ, і в спеку, та ніколи не чистив, не сушив. А коли порвалася шнурівка, він перестав нас узувати. Ми лежали кілька тижнів під ліжком, а потім його мама викинула нас на смітник.

— І ви там так і живете? — співчутливо спитав у них Володя.

— Ні, спочатку нас якийсь собака почав гризти і, напевно, з'їв би, бо одного вже поніс до буди, що в ній живе. Але хтось із людей відігнав його. І вирішили ми прийти до вас за допомогою. Може, серед вас знайдеться якийсь хлопчик чи дівчинка, які б почистили, вимили нас, посушили, напастували, дали майстрові підшити підошву? Тоді б ми їм стали в пригоді.

Діти замислились. Сашко, який стояв найближче до черевичків, сказав:

— Мені мама не дозволить такі шкарбуни принести до хати.

А Володя презирливо мовив:

— Що тепер з вами робити? У футбол не пограєш і в школу не підеш...

Настуся промовчала й подумала: «Дівчатка ж у таких черевичках не ходять».

Лишень Оля підійшла до черевичків, взяла їх у руки, не боячись забруднитись, і сказала:

— А я вас почищу, помию, висушу, відремонтую, напастую, і восени ми підемо разом до школи. Напевно, там вас упізнають Василько, Ігор й інші ледачі діти...